привіт Сьогодні я розповім вам, як ми взагалі опинилися в Уругваї. Спочатку ми переїжджали в зовсім іншу країну — Аргентину. Ця історія настільки дивна, що якби ви мені її розповіли пару років тому, я б не повірив. Спробую йти по порядку.
Все ще Швейцарія, 2024 рік
Поки ми жили в Швейцарії, ми почали думати про інший переїзд. Ми розуміли: Швейцарія та інші країни Європи не будуть нашим домом. Що важливо: спокійніше та безпечніше, нормальне життя, можливість легалізуватись — і далі від усього, що відбувається навколо. Чому ми покинули Швейцарію докладніше — /uk/shveytsariya/pochemu-uehali-iz-shveytsarii/.
Довго вибирали. Був цілий список. Ми дивилися на Сербію, Болгарію, потім все більше і більше на Латинську Америку. Зрештою наші батьки вибрали Аргентину. Тоді це виглядало ідеально: простіша легалізація, дешевше, ніж в Уругваї, і онлайн це була «одна з найкращих країн для переїзду в усій Латинській Америці».
Віза, відмова, «летимо без візи»
Спочатку хотіли офіційно: летіти з візою, щоб потім не було проблем. Ми підготували документи, пішли в посольство Аргентини. Ми думали — все, історія закінчилася, скоро нове життя. Як завжди, пішло не за планом: через деякий час прийшла відмова.
Ми були засмучені, але не збиралися кидати. Рішення — летіти без візи. Наші батьки підстрахувалися: вони заздалегідь забронювали місце в Uruguayan Migración. Знову пакування, папери, квитки в Аргентину. На всякий випадок взяли зворотні квитки — менше питань на кордоні. Скільки коштував весь переїзд, в тому числі через Аргентину — /uk/pereezd/tsena-pereezda-v-urugvay/.
Буенос-Айрес: «давайте заощадимо на автобусі»
День від'їзду був напруженим. Страх перед невідомістю — і відчуття, що починається зовсім нове життя. Ми приземлилися, пройшли контроль, на щастя, нас пропустили.
Ми планували жити в Мар-дель-Плата — меншому прибережному місті, ніж Буенос-Айрес, спокійнішому і, як ми думали, безпечнішому. Але літак був на Буенос-Айрес. Ми хотіли пару днів відпочити там. І ось найцікавіше: ми вирішили заощадити і сісти в місто автобусом з аеропорту. Я досі не розумію, як ми на це погодилися.
Якось знайшли автобус, купили квитки, сіли. Потім — те, що я не забуду. Не туристичний маршрут: на вулиці нескінченні нетрі, дуже моторошна атмосфера. У якийсь момент поліція зупинила автобус. Сів озброєний офіцер і подивився на пасажирів. Стало справді страшно. Ми поняття не мали, що відбувається.
Як тільки ми дійшли до ділянки з торговими центрами та магазинами, ми зіскочили на першій зупинці. Почало темніти. Люди з рюкзаками на грудях біжать, озираються. А ми — з валізами, в яких містилося все життя. Зайшли в перше місце, де потрапили: відпочили, поїли, зарядили телефони, придумали, як до квартири дістатися. Ми знайшли російськомовний трансфер — він нас забрав.
Наступний сюрприз: ключі були не у господаря і не «під матом», а в скриньці на стовпі десь в іншому місці. Без трансферу ми, мабуть, не дійшли б до тієї квартири. Сама квартира за 150 доларів за добу була жахлива — замість вічка у вхідних дверях дірка з решіткою.
«Ми більше не дивимося на Аргентину»
Того ж вечора батьки сказали: на Аргентину ми дивитися далі не будемо. Після всього побаченого бажання зникло. Ми вибрали Уругвай — хоча чудово знали: життя тут дорожче, а громадянство дітям до 18 років, як ми зрозуміли, просто не отримаєш.
Зверніть увагу на підступ, як ми це зрозуміли: навіть якщо дорослі отримують уругвайські паспорти, діти не отримують свої, доки не досягнуть повноліття. У 18 процес починається з нуля — документи і в кращому випадку ще рік. Це не юридична порада: перевірте офіційно.
Наступного ранку ця ж пересадка доставила нас на пором — і ми попливли до Уругваю. Минув час: ми тут оселилися майже два роки. Життя тут на YouTube. Гроші за переїзд — /uk/pereezd/tsena-pereezda-v-urugvay/. Мопс — /uk/pereezd/mops/.
Аргентина була «ідеальною на папері». Один день у Буенос-Айресі — і плани зірвалися. В Уругваї дорожче і для дітей є заковика, але ми залишилися і будуємо тут життя. Не рейтинг країн — наш шлях.